Ця казочка присвячена тварині, яка колись давно була зовсім  худенькою і стрункою, а також найспритнішою з усіх тварин. А ще вона чудово танцювала та робила це постійно. Це — давня черепаха.
Якось маленька давня черепаха сиділа на березі моря та з сумом спостерігала за танцем хвиль. У цей момент поміж хвиль з’явилася Фея — Хрещена нашої черепашки.
— Чому ти сумуєш, люба моя дитино?
— Ах, дорога Хрещена, — зітхнувши, відповіла черепашка, — завтра у лісі буде великий бенкет, а після нього — бал, на якому принц Левеня обиратиме собі наречену. Я також дуже хочу потрапити на бал, адже я обожнюю танцювати! Але в мене немає карети, а без неї ніхто мене не впустить на королівську галявину!
Фея подумала, уважно оглянула берег моря та побачила великий кокос. Вона перетворила його на чудову золоту карету, запросила до неї щасливу черепаху та побажала веселого бенкету і запальних танців, але попередила:
— Мої чари не зможуть тривати вічно. Рівно опівночі ця карета знову перетвориться на кокос, і тому до цього часу ти маєш повернутися сюди, на берег моря, та вийти з карети, інакше… 
Однак черепаха не дослухала Хрещену. Вона скуштувала кожну страву на бенкеті та забула про все на світі, танцюючи всі танці із принцом Левеням. Тому і не повернулася на берег моря вчасно. Лише встигла застрибнути до карети. Але чари закінчилися, і карета перетворилася на кокос, який щільно прилип до її шкіри. З тих пір черепаха всюди тягає цей панцир із собою, ставши дуже повільною та неповороткою. І лише пірнаючи у море, черепаха знову стає швидкою. Вона плаває між хвилями під золотим світлом місяця та, заплющивши оченята, згадує вечір на балу, коли танцювала до опівночі із прекрасним принцом. Спогади — ось все, що залишилося в черепахи. А ще — її кокосовий панцир.