Настала весна. Пригріло лагідне сонечко і повернулися до рідного краю
перелітні птахи. Засумували пернаті за своїми домівками, і відразу взялися до
роботи: одні – нові гніздечка будували, інші – старі помешкання лагодили.
Лише зозуля сиділа на ялинці без діла та все виспівувала на різні боки: ку-ку,
ку-ку.
– Чому не будуєш гніздечко? – запитав у сусідки працьовитий дятлик. – Час
яєчка відкладати, діток висиджувати… Куди сховаєш малюків від дощу і
негоди?
– Правду кажеш, – погодилася ледарка. – Але нічогісінько не вмію робити.
Не знаю, як гніздечко змайструвати: щоб і тепле було, і зручне, і просторе, і
затишне....
– Знаєш що? – замислився мудрий дятлик. – А ти зроби ось як: попросися
на ночівлю до інших птахів! Погостюєш, подивишся… Яка хатинка
сподобається, таку й собі змайструєш.
– Спасибі за пораду, сусідоньку! – зраділа зозуля. – Сьогодні ж так і зроблю!
Можна до тебе першого завітати?
– Звичайно! – усміхнувся гостинний дятлик. – Ласкаво прошу! Почувайся, як
удома! Моя оселя затишна і простора.
Як тільки сонечко закотилося за гірку, пістрява птаха поселилася у
дятловому дуплі. Усю ніч зозуля вертілася, як муха в окропі: дерев’яне ліжко
нестерпно муляло спинку і боки, а лапки без теплої ковдри до ранку
заклякли від холоду.
– Погане твоє житло! – буркнула вередлива гостя. – Це якийсь льох, а не
оселя! Полечу пошукаю кращу!
– Нехай щастить! – дятлик зачинив двері і полегшено зітхнув.

Наступної ночі зозуля напросила в гості до ремеза, чиє гніздечко висіло
біля самого озера, було схоже на теплу плетену рукавичку і здалося зозулі
неймовірно теплим і затишним.
– Заходь-заходь, голубонько, – прощебетав сіренький птах. – Я завжди
радий гостям! От тільки діток маю аж п’ятеро. Тихо у нашому гнізді не буває
ніколи.
– Нічого страшного! – запевнила гостя. – Малюків люблю понад усе на
світі!
На світанку зозуля вилізла із теплого гнізда, неначе побита:
– Матінко рідна! Скільки галасу! – кліпала сонними очиськами гостя. – До
півночі під гніздом верещали жаби, а під ранок твої діти влаштували
справжній концерт! Жах! Борони Боже від такого життя! – і перната
вередуля сердито залопотіла крилами геть.
На третю ніч зозуля вирішила поселитися в лелечому гнізді. Помешкання
білокрилих птахів здалося ледарці справжнім царством – велике, розкішне,
а головне – подалі від галасливого лісу. Та щойно зозуля вмостилася в
лелечому гнізді і глянула вниз, від висоти у неї запаморочилася голова:
– Лишенько! – затремтіла пташка. – Рятуйте! Здається, мої крила
підпирають небо! – і, заплющивши очі, зозуля стрімголов полетіла донизу.
Спинилася мандрівниця у качиному гнізді. Вечір спустив на землю холод і
сутінки, тож довелося пістрявці ночувати прямісінько посеред болота. Усю
ніч біля зозулі дзижчали комарі, скрекотали жаби, тріщали коники та
булькали риби. Насилу зозуля діждалася ранку і, не подякувавши качці за
гостину, щодуху полетіла до лісу.
Усю весну і літо мандрувала зозуля від одного гнізда до іншого, проте так
і не збудувала собі гніздечко. Вона й досі гостює по чужих домівках, підкидає
пташенят чужим батькам і сподівається знайти помешкання до вподоби.