Колись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця—давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишнє було.
Миша каже:
— Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
— Ну, я лучче його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів,— і почали війну. Як вийшли в ліс, — то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,— аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил. На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця, що підійметься, то й упаде на землю,— там звір її й розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.
А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,— як націлиться на нього. А той орел так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братіку! Не бий мене та візьми до себе,— я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають. А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:
— Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:
— Ще в мене мала сила,— заріж іще одну корову!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Га знову,— як полетів... Пролітав мало не цілий день,— увечері знову прилітає та й каже йому: — Заріж іще й бугая! Той чоловік думає: «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:
— Більше пропало,— нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то
літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:
— Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.
Той чоловік питається:
— Що з того буде?
А він йому:
— Сідай!
Той і сів.
Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу,— коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
— А що, як тобі здавалось?
А він йому каже:
— Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел йому каже:
— Отак саме мені було, як ти на мене націлявся.
Потім каже:
— Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього,— ну, нема що робити,— таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе,— та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
— А що, як тобі здавалось?
Він йому каже:
— Так, наче вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
— Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.
Той сів.
Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:
— Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Той йому:
— Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому й каже:
— Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:
— Іди ж у хату, та як будуть питати тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».
Він приходить у хату; коли це йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну,— та ні чутки, ні вістки...
А він їм каже:
— Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.
Вони тоді:
— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
От він виходить із хати та й каже орлові:
— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як (віддати яйце-райце.
Орел йому й каже:.
— Летімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька,— та не дали й т> яйця-райця.
Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:
— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш що бачив і на очі приведеш.
Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
— Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну та, мабуть, убили його там...
А він їм каже:
— Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
— Піди ж приводь,— зараз тобі дамо!
Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали:
— Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш. Він іде та йде, та так схотілось пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха: нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому:
— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?
А він їй:
— А що ж тобі дати?
Вона йому й каже:
— Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
— Дам!
Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки. Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
— Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
— Нема що робити,— журбою не поможеш! Якось треба жити. Погородив він загородки великі, розбив те яйце, випустив скот,— забагатів. Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:
— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
Та й пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому й каже:
— Зроби мені троє діл, та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!
А коло її хати був великий луг—скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:
— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала. Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка й питається:
— Чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб
за одну ніч...
— А що ж таке?
Він їй і розказав. Вона йому й каже:
— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
Він каже:
— Добре!
Вона йому й каже:
— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав, та по* несеш їй паляницю.
От пішла дівчина до того лугу та як свисне! — той луг тріщить, лущить,— на однім місці ореться, на другім пшениця сіється... — і до світу спекла вона паляницю, дала йому,— він приніс до змії в хату і поклав на столі. Змія прокидається,— вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:
— Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове! Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:
— Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що. йому змія загадала. А дівчина йому й каже:
— Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне! — так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються...
Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
— Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату. Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:
— Що загадала?
Він розказав.
— Оце вже не жарти,— каже та дівчина,— хто його знає, як його і спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори,— бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це — вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
— А що, нічого не вилазило?
А він каже:
— Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
— А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж,— я ще піду; га як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його! Полізла та й жене. Коли це виходить така стара бабка та й питається того парубка:
— Чого ти, шину, тут шукаєш?
А він їй каже:
— Золотого зайця.
Вона йому:
— Де тут він ужавшя: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:
— А що, немає зайця? І ніщо не виходило?
Він каже:
— Ба ні! Виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.
Тоді вона й каже:
— Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,— тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе і мене. От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:
— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
— Добре — йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія оглядиться, що то не заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб її розірвати. Та. сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними.
Вони чують - стугонить земля... Тоді дівчина й каже:
— Оце вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?», то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
— Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
— йшли.
Той питається.
— Давно ж вони йшли?
Дід:
— Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
— Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.
Прилітає змій додому. Змія його й питається:
— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівкою? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,— так я й вернувсь.
Тоді змія йому каже:
— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Ті чують, що летить ізнов — аж земля реве,— так дівчина й каже:
— Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає цього ченця:
— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка?
А він каже:
— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.
А змій каже йому:
— їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.
Сказав це й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона йому й каже:
— Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив: то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Так біжить!.. А ті чують — земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:
— Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою,— давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь по вернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась,— так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула
Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:
— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував,— так і забув за ту дівчину.
Ото побув він дома півроку та й задумав жениться, йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею втікав,— хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
— А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
«Забув, забув!»
Потім знов голубка каже:
— А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?
А голуб каже:
«Забув, забув!»
Потім знов голубка каже:
— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
«Забув, забув!»
Тоді парубок і згадав за ту дівчину,— за цю таки саму, що голуби поробила,— та ту другу покинув, а з цією оженивсь, і тепер живе так добре!
