Тигреня Рорі сиділо у своєму вольєрі в зоопарку. Малій було
страшенно нудно. Учора двох її братиків забрали до іншого зоопарку.
Рорі почувалася самотньою. Поряд не було нікого, з ким можна було б

пограти. Вона роздивлялася свій хвостик – руденький у чорну
смужечку. Та навіть він не тішив тигреня. Тато з мамою спали в
їхньому будиночку. Рорі торснула лапкою маму-тигрицю:
– Мамо, пограй зі мною, будь ласка.
Але у відповідь почула лише:
– Ф-р-р-р.
Рорі вийшла на середину вольєру й озирнулася. Он лежить її
червоний м’ячик, але самій ним грати зовсім не цікаво. Он колода, по
якій зручно та весело лазити… наввипередки. Он сіно, у якому так
приємно валятися. Але не самій… Раптом тигреня помітило за купою
сіна якийсь рух. Двома м’якими стрибками – як учила мама – Рорі
опинилася біля сіна. Ляп – і пухнаста тигряча лапка піймала
маленького сіренького звірка з довгим і худим хвостиком.
– Ти хто? – спитала Рорі у тваринки.
Сіренька подивилася на тигреня маленькими чорними оченятами-
намистинками:
– Я мишка Хвостя.
– А що ти робиш у моєму вольєрі?
– Я тут сіно перевіряю: чи не застряг у ньому який-небудь колосок, –
пискнула мишка.
– Навіщо тобі колосок? – поцікавилася Рорі.
– Хотіла погризти, – тихо відповіла Хвостя.
– Ні, колосків у мене немає точно, – замислилася Рорі. Але є
кісточка і трохи молока у мисці. Он там, – Рорі вказала на велику миску
в кутку вольєра. – Хочеш пригоститися?
Мишка Хвостя перелякано кліпнула очима:
– Молоко я люблю. Можна мені кілька ковточків?
Рорі кивнула та підняла лапу. Мишка вислизнула з-під гострих
пазурів та подалася до миски. Хвостя трохи відпила і подякувала:
– Спасибі тобі, Рорі. Що я можу для тебе зробити?
Рорі навіть і секунди не думала:
– Хвосте, пограй зі мною! Будь ласочка! – додала вона, коли
побачила, що мишка зніяковіла.
– А у що грати будемо?
– Давай у хованки! Ховайся!
І Рорі заплющила очі, а Хвостя заховалася за мискою з молоком.
Потім ховалася Рорі – вона причаїлася у будиночку. Наступного разу

мишка сховалася в сіні. Тигреня стрибнуло на купу сіна і вмостилося
там. Маля втомилося від ігор і хотіло заснути.
– Хвосте, а ти знаєш казки?
– Звісно, – смикнула вушками мишка. – Умощуйся зручненько. Зараз
я розповім тобі казочку.
Рорі обвилася хвостиком і поклала голову на передні лапки. Хвостя
всілася перед її мордочкою і почала:
– Було це давно. Тоді на світі ще не було зоопарків. Тварини жили
на волі. Усі тигри були руді у чорну смужку – без жодної білої цяточки
на тілі. Якось два маленьких і неслухняних тигрики втекли у гори. Вони
заблукали і з переляку піднімалися все вище і вище. На їхні пошуки
пішов тато-тигр. Він так довго піднімався в гори, що під лапами
опинилася крига. Вуса тигра промерзли і стали схожі на крижане
павутиння. А хутро звіра вкрилося товстим шаром снігу. Та йому
пощастило знайти малюків неушкодженими в одній із гірських печер.
Коли вони втрьох спустилися з гір, то спробували струсити з себе
сніг. Але в деяких місцях хутро настільки промерзло, що навіки
побіліло.
Відтоді усі тигри мають не лише рудий і чорний, а ще й білий колір.
– Яка цікава казка, – позіхнула Рорі. – Хвосте, а ти ще розповісиш
мені казочку?
Мишка погладила тигреня хвостиком по носі:
– Звісно розповім, але іншим разом. А зараз на добраніч, Рорі. І
Хвостя вислизнула з тигриного вольєру. Тепер на її казочки чекали

самотній бегемотик і хворе жирафеня.