На четвертому поверсі багатоповерхового будинку, у квартирі номер 12 жив дуже охайний чоловік Петро Остапович. Він був не просто охайним, він був зразково охайним. Свою квартиру Петро Остапович обожнював і прибирав її тричі на день. Його охайності позаздрив би навіть лікар, бо далеко не у кожного лікаря в кабінеті побачиш таку чистоту.
Жив він усамітнено, сім'ї у нього не було. Квітів він не заводив, бо вважав, що від них забагато бруду. Тварин ненавидів. Навіть сусідських собак і кішок терпіти не міг. Та на превеликий жаль Петра Остаповича, його сусідка мала і родину, і кота, і собаку, і квіти, і навіть папугу. Та ще й не простого папугу, а того, що вміє розмовляти. Чоловік кожного разу, коли зустрічав сусідку Олену Петрівну, скаржився їй на її кота, що сидить на балконі, на собаку, що гавкає кожного вечора, на папугу, який постійно розмовляє, і на квіти, що приваблюють бджіл.
Олена Петрівна жила у трохи меншій і не такій охайній, як у Петра Остаповича квартирі під номером 11. Жінка також її любила, але тільки завдяки своїй родині, папузі, коту, собаці і квітам.
Одного ранку, Петро Остапович прокинувся дуже рано від якогось дивного шуму. Він розплющив очі і крадькома пішов на звук, що лунав з балкону. Яке ж у нього було здивування, коли він побачив, що трапилося! На балконі в сітці з-під цибулі заплутався сусідський папуга Аркадій. Більшого щастя годі було й чекати! Нарешті з'явилась нагода відплатити за всі біди цьому гидкому, балакучому папузі і тій несповна розуму сусідці.
Петро Остапович взяв ідеально білу ганчірку для підлоги, накинув її на бідного птаха й схопив його. Очі чоловіка темніли помстою, коли він міцно стиснув папугу величезними руками. Заштовхавши свою знахідку в торбу, він вибіг із квартири і попрямував до зупинки трамваю. Перша зупинка, друга, третя, четверта, п'ята. Нарешті Петро Остапович дочекався потрібної й з посмішкою дивлячись на вивіску "Пташиний ринок", вибіг з трамваю.
— Нарешті я помщуся, – радісно просичав Петро Остапович і увійшов до воріт.
В цей час по ринку ходила дівчинка. Вона збиралася купити друга для свого папуги. Помітивши в руках Петра Остаповича міцно зав'язану хустинку, з якої стирчав хвіст папуги хвіст папуги, вона підійшла до нього і привіталася:
– Доброго ранку. Навіщо ви зав’язали папугу в хустинку?
Петро Остапович уважно подивився на незнайомку і скривив губи в неприємній посмішці.
– Він боїться людей. З нього можна буде зняти хустинку тільки вдома, – збрехав він.
— А скільки він коштує? – запитала дівчинка.
Аркадій намагався щось сказати, але пальці Петра Остаповича стисли тіло пташки із ще більшою силою так, що у бідного папуги вилетіло лише незрозуміле шипіння.
Дівчинка допитливо дивилась на Петра Остаповича, чекаючи відповіді.
— Чотириста гривень, – усміхнувся він.
— В мене лише 380, але я дуже хочу купити цього папугу.
Погляд продавця змінився, усмішка кудись сховалась і він відвернувся.
Трохи поміркувавши, дівчинка смикнули чоловіка за рукав. В її простягнутій долоні лежало п'ять жетонів метро.
Петро Остапович погодився. Він на хвилинку замислився і повернув дівчинці один жетон на проїзд додому. Дівчинка обережно взяла папугу.
Петро Остапович був щасливий, адже він нарешті позбувся ворога. Він зайшов у кав'ярню і замовив склянку свого улюбленого соку. Потягуючи сік крізь трубочку, він ніяк не міг позбутися відчуття, що десь вже бачив цю дівчинку раніше.
Олена Петрівна тільки-но увійшла у під'їзд і чекала ліфт, коли до неї підійшов Петро Остапович.
— Добрий день! — розтікся він в усмішці.
— Добрий день,— здивовано відповіла Олена Петрівна.
Вона щойно повернулася з нічного чергування в лікарні, де працювала лікарем і була дуже втомленою. Тому сусід, що незвично усміхався до неї, поки вони піднімалися ліфтом, здавався їй сном.
Коли Олена Петрівна прийшла додому, то одразу помітила, що клітка Аркадія відчинена, а його самого немає.
— Що ж мені робити? – бідкалася жінка.
— Що я їй скажу? Вона ж сьогодні повертається з літнього табору!
Не перевдягаючись, Олена Петрівна стрімголов побігла до зупинки трамваю.
Перша, друга, третя, четверта, п'ята. Майже вистрибнула на зупинці і побігла до великих воріт, над якими височіла вивіска «Пташиний ринок».
— Де ж папуги? – вона бігала між рядами швидше ніж спринтер.
— Знайшла! Купила! Тепер додому, і швидше!
Тільки-но Олена Петрівна встигла зачинити вхідні двері і посадити папугу у клітку, почувся стук у двері.
*****
— Ні-і-і-і !!! – закричав Петро Остапович. Він згадав, де саме бачив дівчинку, якій продав папугу.
— Та це ж онука сусідки!!!
*****
— Катруся! Мила! – кинулася обіймати і цілувати онуку Олена Петрівна.
— Як же я за тобою скучила!
— Обережніше,– сказала Катруся, теж обіймаючи бабусю.
— Не причави нового друга Аркадія, – сказала дівчинка і вибігла в іншу кімнату.
— Хто це? А де Аркадій? Що сталося? - Запитувала Катруся.
Бабуся розповіла все, що трапилося.
— Ти хотіла мене обдурити? Невже ти думала, що я сприйму нового папугу за Аркадія і нічого не запідозрю?
— Ні, люба, що ти! – злякалась звинувачення внучки Олена Петрівна.
— Я купила іншого папугу, щоб тобі було не так сумно, доки ми не знайдемо Аркадія.
— Бабусю, вибач мені, – дівчинка низько схилила голову і опустила від сорому очі.
— Я не повинна була тебе підозрювати.
— Нічого, люба, я все розумію.
— Давай краще подивимось, кого ти купила.
Катруся обережно розкрила хустинку і ...
— Арка-а-ді-ій!!! – закричали обидві.
— Нарешті ти мене впізнала, – ображено озвався Аркадій, але вже через хвилину він забув про образу і, сидячи у Катрусі на плечі, цілував її щічку. Ще через хвилину Аркадій побачив свого нового друга. Його очі, і без того великі, стали ще більшими.
— Як звати цю красуню? – спитав він, підлетівши до клітки.
— Анастасія,— відповіла інша пташка і сором'язливо опустила очі.
— Оце так друга купила! – засміялася Олена Петрівна, її сміх підхопила Катруся.
Через місяць Олена Петрівна зустріла біля ліфта Петра Остаповича. Цього разу він уже не посміхався, а показово відвернувся в інший бік.
У нього сталася велика біда. Замість одного папуги за стіною оселилося аж цілих сім пернатих. У папуг Аркадія й Анастасії з’явилося п’ять маленьких пташенят.
