Як нам усім відомо — у містах чи селах, у великих багатоповерхівках чи
невеличких хатах, усюди мешкають люди. У лісі і на водоймах теж є свої
жителі. Пташки, комашки, звірі серед лісу, а у воді — ондатри, бобри, змії,
жабки, раки та черепашки, і звісно — багато-багато різновидів риб. Також
над водою літають, ніби вертольотики, бабки. Комарі, які постійно б’ються
між собою, маячачи у повітрі на тлі сонячного проміння. Водомірки, що
катаються по воді на своїх маленьких ковзанах, і ще безліч різних
комашок.
У болотяних заводях, разом із іншими мешканцями ставка, жила собі
одна жабка на ім’я — Болотянка. І така вона вдалася вередлива. Як була
вона маленька, то ніхто не звертав уваги на її поведінку, мовляв, нічого,
підросте — порозумнішає. Час проминув, і вередливе жабеня
перетворилося у спритну і злу жабку. Спочатку вона посварилася з усіма
мешканцями ставка, ні з ким не розмовляла, тільки постійно надувалася
від злості. Відповідно, друзів жабка не мала.
Єдиним вірним товаришем був для неї Астакус, рак, що жив на дні
водойми по сусідству. Астакусик, як лагідно називала його Болотянка,
завжди був сумним і чимось не задоволений. Навіть підбадьорювання
Болотянки не могли змінити його лихого настрою.
Одного дня Болотянка, гріючись на сонці, міркувала: “Як би мені бути
головною на болоті і жити самій з Астакусом, якщо він забажає, звісно?! Ці
нудні жаби вибрали собі найкращі місця на болоті, а я маю тут осторонь
жити, майже на березі. Ще й комашня різна їм догоджає. Ой, лишенько
мені з тим усім болоттям...”
Болотянка супилася, мружачи очі від яскравого сонечка, інколи
роззираючись навколо. І раптом їй спало на думку: “А що як нам з
Астакусом захопити болотяну заводь, добряче всіх налякавши. Я тоді
стану єдиною владаркою болота. У мене є план!”. Болотянка стрибнула у
воду і попливла у глибину ставу до оселі рака Астакуса.
Астакус займався своєю улюбленою справою, а саме — їв кропиву,
кумедно перебираючи великими клешнями.

— Оце рибасія, леле! Знову їсиш? — промовила Болотянка,
підпливаючи до рака.
— Я тільки-но сів трохи попоїсти,— зітхнувши, відказав Астакус.
Болотянка, не гаючи часу, одразу заходилася оповідати план
захоплення болота. Доївши кропиву, Астакус запитав:
— Навіщо мені це захоплення, мені і так не зле живеться?
— Але ж ти незадоволений?
— Так, твоя правда,— пробурмотів Астакус. А Болотянка продовжувала:
— Отже, дивись, нам необхідно перетворитися у піратів. Це задля того,
щоб нас боялися.
І вона, витягши з мулу якусь паличку, замахнулася грізно.
— Ну як, страшно?
— Досить лячно направду,— ледь ворушачись, відповів рак.
Астакус в усьому підтримував Болотянку. Одного разу вони вкупі
подорожували з однієї водойми в іншу. Після цієї мандрівки Астакус
сказав, що більше він ніколи не зголоситься виконувати забаганки
Болотянки, незважаючи на те, що Болотянка — його єдиний і найкращий
друг.
Та на цей раз довелося погодитися. Адже він був не задоволений
болоттям на дні водойми.
Кілька днів вони складали план і готували все необхідне. І от одним
літнім поранком, коли сонечко ще лагідно всміхалося, пускаючи на воду
зайчиків, Болотянка та Астакус вирушили на таємну операцію. Вони
пливли на змайстрованому Астакусом кораблі, загорнуті у водорості та
листя, з маленькими дерев’яними дрючками і дивакуватими капелюхами з
латаття. Жителі болотяної заводі ошелешено дивилися на них. Корабель
спинився, і Болотянка закричала:
— Забирайтеся геть, тепер це наша заводь!
Трохи перегодя, піднявши вгору дрючок, вона скомандувала:
— Астакусе, на абордаж!
Усі неабияк злякалися, застигши на місці.
Астакус наблизився до берега, простягнув клешні, і заходився різати
все, що траплялося на його шляху: різні гіллячки, водорості, листя
папороті.
Усі тікали, хто-куди. Болотянка танцювала від задоволення.
За кілька хвилин на болоті запанувала цілковита тиша.
— Чудова робота, Астакусику! — промовила Болотянка, вмостившись
на великій гілляці, що стирчала з берега.
— Уже б час попоїсти,— сказав невдоволено Астакус.

— Ти тільки про їжу і думаєш! Відтепер клич мене Прекрасною
Болотянкою, бо я — владарка болота.
І настав чудовий час, на думку Болотянки. Вона була одна серед
болотяної тиші. Коли-не-коли до неї навідувався Астакус. Болотянка
розповідала про день, що так швидко проминув. Астакус мовчки підводив
погляд у знак згоди.
Так вони собі жили, та одного разу сталася пригода. Раптово пішов
сильний дощ, і не вщухав кілька днів. Разом із дощем зірвався сильний
вітер-буревій. І всі володіння Болотянки було зруйновано.
— Що нам тепер робити,— жалілася Болотянка раку,— я тепер не
владарка, подивись-но на цей безлад.
— Не журися,— казав Астакус,— на протилежному боці я бачив
прекрасну болотяну заводь.
— Там живуть, напевно, ті, яких ми вигнали звідсіля?
— Не знаю,— мовив Астакус,— я не підпливав близько.
На наступний день вони попливли до протилежного боку ставу, щоб
нишком подивитися на новостворене болото.
— Як же у них затишно! — із заздрістю сказала Болотянка.
Повернувшись додому вони засумували. Болотянка журилася через те,
що вона більше не владарка заводі. Астакус, аби підтримати Болотянку, і
собі засумував.
Так вони прожили із тиждень. І врешті-решт, після довгих вагань,
Болотянка та Астакус вирішили плисти до болота, що на протилежному
боці, щоб просити там притулку. Усі мешканці були проти, коли почули,
хто саме висловлює прохання.
— Ви нас вигнали,— казала одна з жабок,— тепер живіть самі.
Болотянка плакала, запевняючи болотян, що більше такого не
робитиме, що її друг Астакус теж буде слухняним.
Усі на болоті були проти прихистку розбишак. Та останнє слово тут було
за жабкою досить поважного віку — тіткою Жабіною. Вона, не довго
думаючи, сказала:
— Ми прихистимо вас за однієї умови: ви маєте пообіцяти, що більше
ніколи не будете бешкетувати. Якщо ви щось утнете, начувайтеся!
Болотянка зраділа, обіцяючи, що все — зась, тепер тільки добрі вчинки.
Астакус теж щось бурмотів, визнаючи свою погану поведінку. Він був
незадоволений. Сонце котилося за обрій, кидаючи на берег похилі
промені. “Час уже щось попоїсти,— думав Астакус, перебираючи

клешнями.”