Колись-то давно, не за нашої пам’яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик, що господи! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить: як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.

Батько й мати журяться:

— Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого не дотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!

Так йому не до того: сидить та просцем пересипається. Тепер-от, як там п’ять або шість год хлоп’яті — вже воно й у штанцях, вже воно батькові й поміч: а тоді—то такий виженеться, що аж під стелю, а все без штанів ходить.

Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:

— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б його чужі люди чому вивчили.

Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько:

— Що робить? Поведу,— каже,— сучого сина, ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече.

Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи: а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:

— Притомився я — сяду, одпочину трохи. — От сідає на пеньок та:

— Ох! Як же я втомився! — каже.

Тільки це сказав — аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

— Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене?

Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?» Та й каже йому:

— Хіба я тебе кликав? Одчепись!

— Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав!

— Хто ж ти такий? — пита чоловік.

— Я,— каже дідок, — лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.

— Ні, кликав: ти сказав: «Ох!»

— Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав.

— Куди ж ти йдеш? — пита Ох.

— Світ за очі! — каже чоловік. — Веду оцю дитину наймать,— може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.

— Найми,— каже Ох,— у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери, а не пізнаєш,— ще рік служитиме в мене!

— Добре,— каже чоловік.

Ударили по руках, запили могорич гарненько,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!

— Ну, сідай же,— каже Ох. — наймитку, та поїси трохи!

Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.

— Ну,— каже Ох,— піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,— наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.

Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та знову сприснув вуглину живущою водою — і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок год. Як вийшов год, батько йде за сином. Прийшов батько в торі ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:

— Ох!

Ох і виліз з того пенька та й каже:

— Здоров був, чоловіче!

— Здоров, Ох!

— А чого тобі треба, чоловіче! — питає Ох.

— Прийшов,— каже,— за сином.

— Ну, йди: як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш-ще год служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв, виніс мірку проса, висипав — назбігалось такого до біса півнів!

— Ну, пізнавай,— каже Ох,— де твій син?

Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові, один у один,— не впізнав.

— Ну,— каже Ох,— іди ж собі, коли не пізнав. Ще год твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому.

От виходить і другий год; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька:

— Ох! — каже.

Ох до нього виліз.

— Іди,— каже,— пізнавай! — Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не впізнав.

— Іди собі, коли так, додому: твій син ще год житиме у мене.

Чоловік і пішов, журячись.

Виходить і третій год; чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.

— Здоров, чоловіче!

— Доброго здоров’я, діду!

— Куди тебе бог несе?

— Йду,— каже,— до Оха виручать сина.

— Як саме?

— Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідої як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.

— Е! — каже дід,— Погано, чоловіче, довго він теб водитиме.

— Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, т не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте як мені мого сина вгадать?

— Знаю! — каже дід.

— Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки, який він не був,— а мій син, своя кров.

— Слухай же,— каже дід,— як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син!

Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька:  — Ох! — каже.

Ох виліз до його і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.

— Пізнавай,— каже Ох,— де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.

От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:

— Ось мій син!

Ну, вгадав! Коли так — бери.

Взяв перекинув того голуба,— і став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає, Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує. Раді обидва!

— Ходім же, сину, додому. — От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:

— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний. Служив ти три годи, та нічого не заробив!

— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста рублів,— тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші будуть, розживемось!

Йдуть та йдуть,— аж так: на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу:

— Це твій хорт?

— Мій!

— Добрий хорт! Продай його нам.

— Купіть.

— Що тобі за нього?

— Триста рублів, без ретязя.

— Нащо нам твій ретязь,— ми йому позолочений зробимо! На сто!

— Ні.

— Ну, бери гроші,— давай хорта.— Одлічили гроші, взяли хорта, — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.

йдуть та йдуть, батько й каже:

— Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.

— Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів, без шапочки.

От ідуть полем,— паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом,— так зразу і насів того перепела. Паничі побачили:

— Це твій сокіл?

— Мій!

— Продай його нам!

— Купіть.

— Що тобі за нього?

— Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

— Ми йому парчеву зробимо!

Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

— Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.

— Постійте, тату, ще буде. Як будемо,— каже,— іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.

От доходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувсь конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває! Тут понасходилось купців — торгують:

— Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть!

— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п’ятсот.

— Ні!

А це підходить циган, сліпий на одне око:

— Що тобі, чоловіче, за коня?

— Тисячу, без недоуздка.

— Ге! дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!

— Ні, не рука,— каже батько.

— Ну, шістсот... бери!

Як узяв той циган торгуватися, як узяв,— так чоловік і шага не спускає.

— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.

— Е, ні, цигане: недоуздок мій!

— Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...

— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.

— Ну, батю: я тобі ще п’ять рублів накину,— тільки з недоуздком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п’ять рублів! Взяв і оддав. Запили могорич. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган -— то Ох перекинувся циганом.

Той кінь несе та й несе Оха -— вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.

— Не втік-таки від моїх рук, собачий син! — каже жінці.

От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до

водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем та й поплив. Ох не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

— Коли ти, кумонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці,— то я й так чую!

Знову — що нажене щука окуня та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та й каже:

— Коли ти, кумонько, хочеш,— то я й так чую!

Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене!

А це підпливає той окунь до берега — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:

— Який я, таточку, гарний перстень знайшла!

Батько любується, а царівна не знає, на який його й пале: надіти: такий гарний!

Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:

— Що тобі треба, старичок?

— Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упусти той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?

— Так,— каже цар,— моя дочка знайшла.

Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо йому каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:

— Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові,— оддай!

А Ох так просить:

— Що хочте, те й беріть у мене,— тільки оддайте мені перстень!

— Ну, коли так,— каже царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем, та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював,— та в вікно й вилетів геть та й полетів собі...

А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу,— та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:

— Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

Цар довго морщився: «Як то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися — та взяли їх поблагословили та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!