ДОВБУШ з своїми хлопцями йшов дорогою в село. Здибав на дорозі чоловіка і запитався:
— Котре тут село багате у вас?
А той відповів:
— У нас цілий повіт самі бідаки.
— А котре,— каже,— село найбідніше?
— От те просто, де я йду.
— А ти маєтний?
— Та видите по мені, у яких лахманах подертих, і ще маю на ногах ходаки з лика.
— А чи ви чули про Довбуша? Я чув від людей, що він виробляє дуже дивні речі?
— Ой, чув, пане, про нього, дай йому боже здоров’я! До-о-о-б-р-и-й чоловік! Той Довбуш — та як рідний брат, ото як у багачів візьме, то бідному дасть.
— А є у вас худоба яка?
— Ой пане, одна ялівочка, ще не має року, ще не доїться, ще треба чекати цілий рік, поки буде молоко!
— А діти у вас є?
— Та є, прошу пана, четверо.
— Так більше не маєте, лиш ту одну ялівочку?
— І дві курки.
— А що жона ваша робить?
— О пане, ходить по багатих господарях працювати, бо не маю грунту і нам ні з чого жити...
— Ага! — сказав Довбуш. — А скільки така корова коштує у вас на торзі, що вже доїться?
— Сімдесят, вісімдесят ринських1, скільки можна виторгувати, а старі по сорок, по п’ятдесят.
— А ви би не хотіли мати корову з молоком?
— Ой пане, чи хтів би мати?! Але звідки взяти?
Тоді Довбуш закликав свого хлопця, котрий мав касу, і сказав:
— Дай йому на п’ять корів, страшний він бідак.
Так той бідак підніс руку і не знав, як його назвати:
— Та я такий нещасний, як же я вам віддячу за те?
А хлопець Довбуша, котрий мав при собі касу, витяг п’ятсот ринських і дав йому.
Тоді бідак запитав, кому має подякувати — чи тому, що дістав гроші, чи тому, що говорить з ним.
А Довбуш відізвався:
— Жодному! Ти вже подякував, я чув.
— А коли?
— А ти сказав, що той Довбуш — як рідний брат.
— То то ви, може, пане, Довбуш?
— Вам того не треба знати. Досить, як ви любите Довбуша. Дайте лиш адресу, де мешкаєте, я загощу до вас.
— Гринь Антонів,— а село—от видите, котре просто лежить.
— От я прийду до вас, як купите корови. Коли у вас торг? Але маєте купити п’ять.
— В середу торг, пане.
— То добре, по середі я до вас загошу з своїми хлопцями. Будьте здорові!
І пішли хлопці в село, а той бідак пішов собі, як ішов, дорогою.
А коли зайшли вони в село, то запиталися, де мешкає Гринь. І малі хлопці показали.
Зайшли в хату, застали там жінку з дітьми.
— А де ваш чоловік, газдиню?
— Ой, та нашо вам, пане, чоловік? Десь крутився коло хати та й пішов, не знаю куди.
— Скажіть правду, нічого не бійтеся, ми не по нього прийшли, тільки питаємося. А скільки є у вас дітей?
— Та ось троє в хаті, а той старший погнав ялівку паст (І так Довбуш уже довідався, що той чоловік правду сказав.)
— А поля у вас багато?
— От дивіться, то є город навпроти хати, буде півморга.
— Ну та скажіть правду, де пішов чоловік?
— Та бігме, пане, не знаю. Як не пішов у друге село, то до лісу.
— А ви чули щось про Довбуша?
— Чула, чула шось так трохи, то мій чоловік говорив. Ой, пане, здався б нам той Довбуш, щоб прийшов у нашу хату! Оповідали мені жінки на торзі, що дав їм усього багато. А я чекаю, вже не раз і бога прошу, щоб тільки побачити, як виглядає той Довбуш. Казали, що він дуже красний’. Та й мій чоловік не раз казав: «Чекай,жінко, той пан Довбуш колись загостить у наше село, і ми скажемо, що ми бідні люди». І вже раз казав мені, щоб молитву замовила за Довбуша. От я чекаю та й чекаю.
Тоді Довбуш каже:
— Я чув, що Довбуш має прийти в ваше село по середі на другий тиждень.
— Ой нене! Та я би вже не спала цілу ніч, чекала би, бо я чула, що він більше ніччю ходить. Ой пане, те село щасливе, де він ходить!
— Звідки ви знаєте, газдиню, що він там ходить?
— Раз чоловік прийшов і повідав мені.
— Ну, то по середі побачите його напевно, навіть, може, прийде у вашу хату. А маєте що їсти з дітьми?
— Ой, маю трохи дрібної бульби, а хліба нема в хаті.
Тоді Довбуш сказав своєму старшому хлопцеві, котрий мав касу, щоб витягнув сотку і дав їй.
І тоді вийшли з хати.
