Павучок так довго сидів у своїй нірці, що навіть змерз. Тож, він
вистромив спочатку передні лапки, а потім, наче м’ячик, викотився й
сам зі своєї темниці.
Тепло сонячних променів зігріло його. Нірку Бука зробив у землі, бо
був земляним павучком.

— Ідіть звідси й не шуміть, — прошипів павук малим метеликам, що
галасували й гралися у схованки в квітнику. Різнокольорові пелюсточки
одразу квапливо здійнялися угору й весело полетіли.
— Знову сердишся? — зауважила ворона, що сиділа на старій
черешні.
— Недаремно тебе прозвали Букою.
— Чого тобі треба, Балакунко? Не бачиш, відпочиваю я.
— Добрішим треба бути. Навіщо малят прогнав? – додала ворона.
— Набридли. Вони усі мене бояться. Тільки й чую за спиною: шу-
шу-шу, а самі розважаються, бешкетують та дружать одне з одним.
Мене ніколи не запрошують. Тож, хай і не заважають...
— Бояться тебе, бо ти поводишся так. Коли ти добре слово кому
казав?
Вилазиш з нори й тільки шипиш та очима водиш туди-сюди, наче
з’їсти кого хочеш. Павутини плетеш. Минуло тижня муха залетіла в неї
й не могла визволитися. Бідолашка, так гірко плакала, допоки її
горобчиха не врятувала, — продовжувала Балакунка.
— А навіщо вона стрибнула в павутиння? Лише розірвала мій гамак.
Доведеться знову плести. Рідкісний візерунок був з найтонших ниток!
— заперечив павучок.
Бука був недружелюбним, гордим і жадібним павуком. Тому
мешканці садочка: комашки, метелики, бабки, комарі, мухи, гусениці й
назвали його Букою. Павук дуже не любив самотність.
Але гордість не дозволяла йому зробити перші кроки до дружби.
Тому він часто вилазив зі свого підземелля, аби спостерігати за
веселим життям у садку. Коли з ним хтось хотів потоваришувати чи
познайомитися, він гарчав, шипів і робив такі великі очі, що всі одразу
розбігалися. Павучок ображався і заповзав до нірки.
А там гірко-прегірко плакав і сумував.
— Ховайтеся! Гроза насувається! Небо чорніє, блимає стрілами й
гуркотить!
Злива за річкою йде на нас! — переполохані пташки почали
ховатися по своїх домівках. За мить у садку нікого не було.
— Хмммм… Злива... Перелякалися... — бубонів собі під ніс Бука.
Важка холодна крапля ляпнула йому на спину, й павук неквапливо
заповз у нору.

Почався дощ. Лило, наче з відра. Оскільки садок був у низовині, то
вся вода стікала згори прямісінько в садочок. Раптом камінець, що
стирчав на пагорбі, течією відірвався від землі, понісся городом і
натрапив на нірку павука.
Незабаром злива закінчилася. Хмари розступилися, сонечко знову
красувалося в блакитному небі. Пташки задоволено щебетали, шукали
їжу, гралися.
Комашки, жучки й метелики з захопленням дивилися на веселку,
що дивовижно простягалася над річкою та торкалася її берегів, наче
міст. Не було видно лише павучка...
— Де Бука? – задзижчала занепокоєно муха Цяця. — Друзі! Біда!
Домівку павучка завалено камінням. Він бідолашний не може вийти.
Ще й, мабуть, повно набралося води. Рятуймо його!
Всі друзі хутко полишили свої справи й кинулися на допомогу. Жуки-
олені міцними рогами захопили камінець, аби зрушити його з місця.
Бабки лапками підіймали вгору, а мурашки своєю величезною
родиною обступили камінець.
— Один, два, три! Рушмо! — каміння пір’їнкою зрушило з місця.
Оплески залунали звідусіль. Наляканий Бука обережно виповз із нори
й опустив очки.
Йому було соромно за свою поведінку.
— Вибачте мені, будь ласка... Я сердився, тому що був самотнім і
думав, що в мене немає друзів. Та я помилявся. Ви мене врятували, не
лишили в біді, незважаючи на те, що я такий... такий... Бука-злюка. Мені
дуже пощастило, бо ви — найкращі в світі друзі.