Відсніжили хуртовини, відтріщали вже морози. Вже й Зими пора
пройшла. А Весна десь подівалась. Все нема її й нема.
Річки льодом покриті, ліси снігом засипані. Дні похмурі. Ледь-ледь
сонечко виглядає. Занепокоїлися звірі.
– Час вже травам прокидатися, кущам і деревам в бруньки одягатися, –
промовив зайчик, – набридло вже мені кору з дерев їсти!
– А мої ведмежата вже давно прокинулися і на двір просяться, –
занепокоєно бурмоче мама-ведмедиця.
– Може вона заблукала? – запитав старий пан їжак.
– А може Весна просто ще й досі спить ? – промовила руда лисичка, –
он скільки Зима снігу намела!
Замислилися лісові мешканці. Що робити? Як від сну Весну пробудити?
– Потрібно,щоб сонечко сніг розтопило, – трохи зніяковіло
прошепотіла маленька білочка, – але, як до нього дістатися? Воно ж так
високо?
... Аж ось розлилась навкруги ніжна пісня. Це жайворонок – дитя сонця!
Почув, яка біда з Весною трапилася і, стрепехнувши крильцями, полетів її
рятувати. Все вище й вище підіймався птах.
А потім трапилося диво – засвітило яскраво сонечко, проникаючи своїми
теплими промінчиками до кожного куточка лісу і розтопило весь сніг
довкруги.

Задзвеніли струмочки, на проталинах з’явилися перші блакитні проліски
та білі підсніжники, бруньки набухли. Зелена травичка прокидалася від
зимового сну, розпрямляла свої стебельця.
– Ура! Весна прийшла! – закричали звірі.
– Весна! Весна! – виспівував жайворонок.
А разом із ним співали всі довкола: птахи і звірі, квіти й комашки…
Весна прийшла. З ароматом клейких листочків, ніжними первоцвітами й
ще чимось таким незвичним … з чудесами.
Весна сповнена чудес.