Якось увечері троє побратимів сиділи у теплому бліндажі, пили гарячий чай з галетами і неспішно розмовляли.

– Я вам зараз таку цікаву історію розкажу, здивуєтеся – пообіцяв один із них, відсьорбуючи гарячий чай із кружки. Історія правдива,  адже сталася вона саме зі мною.

Було це перед Великоднем. Звільнили ми тоді від російських окупантів велику територію. Рашисти втекли, але всі села і хутори після себе залишили в жахливому стані: більшість будинків ушкоджені, електрики і зв’язку немає, ще й їжу у місцевих жителів забрали. Тому люди вже місяць голодували. Ми, звісно, цих людей врятували. Але залишилося одне невеличке село Калинівка. Проблема полягала в тому, що єдина дорога в те село пролягає через річку, а міст окупанти зруйнували. Автобусами звідти людей не вивезеш, а пішки йти далеко і небезпечно. А в Калинівці голодні діти чекають на допомогу. Вирішило тоді наше командування надіслати до Калинівки вантажівку з продуктами. І доручили цю справу двом добровольцям – мені і механіку-водію Оресту Опанасовичу, якого ми з хлопцями прозвали Панасовичем.

Завантажили ми коробки з харчами, ліками та теплими одягом. А ще великодні паски, які привезли волонтери з самого Михайлівського Золотоверхого монастиря. І рушили в путь.

Пригоди  почалися, коли наша вантажівка застрягла просто посеред річки і ми з Панасовичем три години витратили на те, щоб перебратися на інший берег. І тільки-но ми перебралися, доля підкинула нам іще один «сюрприз» – вирви від вибухів, якими було всіяне все поле, через яке пролягав наш подальший шлях. Колеса нашої машини  аж ніяк не проходили між ними. Довелося брати до рук лопати і закопувати ями. Єдине, що додавало сил, це згадки про голодних дітей Калинівки. Перебралися ми нарешті й через поле.

Заїхали до лісу. І все йшло добре, доки ми не наїхали переднім колесом на уламок від ворожої ракети. Колесо розлетілося вщент, а запаски у нас не було.

Панасович тоді запропонував вантаж дотягнути до села по землі на брезенті. Я, зітхнувши, погодився, адже  дітям якнайшвидше їжу необхідно було довезти. Та тільки ми дістали з машини брезент, почувся чийсь голос.

– Доброго вам здоров’ячка!

Із лісу до нас неквапливо прямував хлопчина, років вісімнадцяти.

– І тобі здоров’ячка доброго, – відповів Панасович.

– На уламок наїхали? – питає він

– Еге ж, – погодився Панасович.

– Ну то вважайте, що вам двічі пощастило! – юнак щиро усміхнувся.

– Чого це нам пощастило, та ще й двічі? – майже образився Панасович.

–   Ну, перший раз – що живі і здорові залишилися, – серйозно сказав хлопчина.

– А в чому ж друге наше щастя? – не заспокоювався Панасович.

– А друге, що я саме зараз ішов повз вас.

Тепер я зможу допомогти вам із колесом, і ви продовжите свій шлях.

– Де ж ти, хлопче, знайдеш потрібне колесо в лісі, ввечері? – здивувався Панасович.

– Мій батько працює водієм вантажівки, і у нас в гаражі лежить запаска. Мій дім поруч, зачекайте, – сказав хлопчина і миттю зник за кущами. Незабаром він і справді викотив із-за кущів потрібне нам колесо.

– Дякуємо тобі, хлопче, – подякував я. – Ми тобі гроші за колесо обов’язково завеземо за декілька днів, як тільки міст полагодимо.

– Не треба грошей, це подарунок збройним силам, – відповів юнак. – Як до села доїдете, одразу відшукайте церкву, тільки вона в селі вціліла. Людей усіх теж там знайдете, вони в ній ховаються. Подякували ми юнакові і рушили далі.

Біля церкви нас радісно зустріли мешканці. Всі гомоніли, раділи, дякували. Ми розвантажили коробки і зайшли до храму. Аж раптом Панасович і каже:

– Слухай, а це не той хлопець, що нам із колесом допоміг?

Підходжу ближче, вдивляюся.

– Панасовичу, – кажу, – це і справді він.

А стояли ми, друзі, перед старовинною іконою Архістратига Михаїла.