Йде український воїн по селу, яке нещодавно звільнила від рашистів українська армія, і зустрічає сивого ченця. Вітається з ним чернець і каже:

– Знаю, воїне, що багато добра ти вже зробив і що багато зробиш іще. Чекає на тебе за це винагорода від Господа нашого, – мовить чернець і старенький зошит воїну протягує. 

– Візьми. І кожного разу, коли зробиш якусь добру справу, намалюй у цьому зошиті рисочку. Коли всі сторінки рисочками замалюєш, тоді отримаєш від Господа винагороду. 

Бере воїн зошит, дякує і йде собі далі. Проходить повз зруйновану хату. Чує: собака скиглить. Кидається тоді воїн на допомогу, зазирає під розбитий вибухом хлів, а там песик маленький сидить, вибратись не може. Розбирає вояк дошки та цеглини, лізе під двері поламані й дістає песика. І от вже поруч із воїном біжить селом песик. Прямують вони далі сільською дорогою вже вдвох. Чують: на допомогу хтось кличе. Прибігають  на голос, а там дівчинка стоїть біля розбитої  криниці й плаче – про допомогу благає.

– Що сталося? – питає воїн.

– Мій котик злякався, стрибнув у відро, відро не встояло і впало до криниці. Плаває тепер разом з котиком у воді, а дістати його неможливо, бо ціпок обірваний.

Біжить тоді воїн до руїни, хапає три дошки, зв’язує їх між собою й до криниці опускає. Кошеня швиденько з криниці видряпується й стрибає до рук щасливої дівчинки. Дякує дівчинка і, обіймаючи котика, йде разом з воїном і песиком. Йдуть вони, йдуть, аж бачать – бабця тягне по землі важкий клумак з речами. Підходить до неї воїн і пропонує:

– Давайте, пані, я вам допоможу.

Бабця радіє:

– Ой, дякую, синку! В цьому клумаку всі мої речі, що я змогла врятувати із зруйнованої рашистами хати.

Воїн закидає клумак за спину, і вже вп’ятьох вони прямують селом: воїн,  бабця, дівчинка з кошеням, і песик.

Доходять до військового табору. А там вже на воїна товариші чекають. Радіють їхній зустрічі, сміються. Йде після цього воїн до свого командира радитись, що з новими друзями (бабцею, дівчинкою, котиком і песиком) робити. Аж раптом мала помічає своїх батьків, що у розпачі бігають вулицею і шукають донечку. Зраділа дівчинка і з кошеням у руках побігла до них. А тут саме під’їхав автобус, що перевозив людей у безпечне місце. Допомагає тоді воїн бабці занести важкий клумак до автобуса, а в середині хлопчик плаче, бо песика свого загубив. Почув урятований вояком песик плач свого хазяїна і, радісно гавкаючи, скочив йому на руки.

Багато ще добрих справ воїн зробив під час війни, та жодної рисочки в зошиті не намалював. Не вважав він свої справи настільки важливими, щоб їх самому Богу показувати.

Із часом, вже після перемоги, воїн знову зустрічає сивого ченця.

– Вітаю, тебе, воїне. Ну що, весь зошит рисочками замалював? – запитує старець.

– Та ні, – відповідає воїн. – Нічого такого особливого я так і не зробив.

– Тоді поверни його мені, будь ласка, – просить чернець.

Розгортає сивий чернець зошит, усміхається і показує його воїну. А там геть усі сторінки рисочками замальовані, аж до обкладинки.

 Дивується воїн, а старець і каже:

– Господь краще знає, скільки добрих справ зробила людина.