Я – дитячий письменник. Але можу впевнено стверджувати: не я вибрала цей жанр, а він мене. І нічого тут не поробиш. Додам, що пишу тільки прозу і тільки для дітей. А для дорослих мені писати нецікаво. Адже дорослі – це строгі, нецікаві і вкрай стурбовані різними непотрібними серйозними справами істоти, від яких зайвої посмішки не дочекаєшся. Ну, про що з ними говорити? Це, звичайно, жарт. :)
З чого починався мій шлях до літературної діяльності як письменниці? У нашій сім'ї панував справжній культ книги. На ті часи у нас була величезна бібліотека, що налічувала більше тисячі томів. І все постійно читали.
У дитинстві – поки не навчилася – мені читала улюблена бабуся Зіна. Читала Чуковського, Маршака, Михалкова. Читала Наталю Забілу, Олену Пчілку, Івана Франка, українські народні казки... (До речі, якесь рідке видання. Все намагаюся знайти таку ж саму книгу, у кожній бібліотеці запитую – немає!)
А ще, пам’ятаю, варить вона моє улюблене кизилове варення, а я роздивляюся малюнки у книгах, а потім і собі починаю щось вигадувати й вимальовувати своїх героїв. Справжні казкові повісті виходили. Бабуся й сама щось додає, виправляє, сперечається зі мною... Ми з нею й саморобні книги робили. Брали товстий зошит, я малюю, а вона записує. Нажаль, не збереглися...
А дідусь читав свої вірші (він був дуже талановитою людиною: за фахом конструктор, металург, він чудово малював, писав вірші), а потім я й сама пристрастилася до читання класичної літератури. Вже у другому-третьому класі читала пригодницькі романи Дюма, Густава Емара, Дефо, Свіфта, Майн Ріда, Жюля Верна, Конан Дойля...
Потім захопилася фантастикою. На щастя, книги цього жанру в Україні видавалися ще тоді. Отож, відкрила для себе Олеся Бердника, Віктора Савченка.
До того ж поталанило: мову і літературу в школі почала викладати цікава й захоплена своєю справою людина – Лідія Савеліївна. Вона вчила нас мислити творчо. Я була улюбленою ученицею, і мені дозволялося трохи більше, ніж іншим – наприклад, на уроках літератури сиділа й читала щось цікаве або увесь клас отримував «двійку» у щоденники, а я ні. Вчителька казала: «А ось Еліна це читала. Я знаю». Але й запитували з мене суворіше. Пам'ятаю, за твір про Тараса Бульбу вчителька поставила «четвірку» і пояснила: «Ти можеш краще». Ну, я й вирішила, так би мовити, «виправдати сподівання».
У черговий раз ми писали твір на тему «Що таке подвиг». І ось, саме тоді, написала своє перше оповідання – про солдата, який потрапив до концтабору і, завдяки мужності й винахідливості, втік, потрапив до макі (так називали себе французькі партизани), воював, а згодом і повернувся на Батьківщину. Це і була перша «спроба пера».
До речі, вчителька не зрозуміла, що ця розповідь написаний мною і знову поставила «четвірку». Я образилася й зізналася в авторстві. Як вона здивувалася!
Коли пишу новий текст, для мене не існує одного і того ж торованого шляху. Вони зовсім різні. Є певні почуття, спогади, думки, асоціації. Наприклад, легенду «Чому Сура мокра» зі збірника, про який ми говорили, написала, почувши по радіо кінець повідомлення: «...а також Мокра Сура...». Почала механічно повторювати: «Мокра Сура... Мокра Сура»... І замислилася: «А чому вона – Мокра?»
Черепаха Наталка з’явилась дуже давно, після публікації в одній з місцевих газет якоїсь гуморески про розвиток промисловості, що рухається, наче... черепаха.
Що стосується казок «Легенди про козаків», то вони писалися «на єдиному подиху».
Не побоюся зізнатися, що не маю улюбленої книги, бо кожна – улюблена. З оглядом на настрій. Але, коли погано, обов’язково повертаюся до прочитаних. Якій віддаю перевагу? І це теж залежить від різних обставин.
Дуже радію, коли мої казки помічають і редактори журналів для дітей запрошують до співпраці. Так відбулось знайомство з журналом «Малюк Котя». Дуже радію,бо журнал красивий, цікавий, яскравий.
Дякую за дружбу, милий Котю!
Процвітання тобі і тим,хто працює над твоїм оформленням!
З повагою,
Золота письменниця України – Еліна Заржицька
https://www.facebook.com/profile.php?id=100003245195061
https://www.facebook.com/kotya.maluk/
#ЖурналМалюкКотя
