Маленька Ганнуся вже давно дружила з Сонячним зайчиком. Він вперше
прискакав до неї, коли вона тільки народилася і лежала в ліжечку, грайливо
мотиляючи ручками і ніжками. Цей зайчик не був схожий на звичайного
зайчика – пухнастого і з довгими вушками, вiн являв собою промінчик світла.
Промiнець стрибав по дівчинці: то на ручку сяде, то на ніжку, то на носик.
Ганнусi було лоскотно від його теплих стрибків, і дівчинка весело сміялася.
Сонячний зайчик завжди приходив, коли за вікном світило сонечко. І Ганнуся
кожен раз з нетерпінням чекала його приходу.
А коли дівчинка підросла і навчилася говорити, вона запитала у промінчика:
– Хто ти?
І він відповів:
– Я промінчик світла. Я народився на великому яскравому сонці. Ти можеш
мене називати Сонячним зайчиком.
Ганнуся застрибала на радощах!

– Я знала, що ти не просто промінчик світла, який лоскоче мій кирпатий
носик! Значить, твоя мама – Сонце?
– Не зовсiм так, моя мама живе на Сонцi.
– Як цікаво! Вона напевно така ж ніжна і добра, як і моя. А знаєш, моя мама
дуже ласкава i її теплi дотики схожi на твої! Можливо і вона народилася на
Сонцi? – Сказавши це, дівчинка задумалася над своїми словами.
А Сонячний зайчик тим часом зник, тому що на вулиці піднявся вітер,
з’явилися грозові хмари, i невдовзi пiшов дощ. Ганнуся подивилася у вiкно i
зiтхнула. Їй бiльше подобалася сонячна погода.
Дівчинка сiла за стiл, взяла олівці і альбом, i почала малювати. Вона
спочатку намалювала сонце, потім свій будинок, маму і сонячний промінчик,
який спускався iз сонця до мами і огортав її золотим сяйвом.
– Як гарно вийшло! – заплескала в долоні дівчинка, і чимдуж побігла до
мами.
– Матусю! Це тобі подарунок! – простягнула Ганнуся свій малюнок.
Мама посміхнулася, побачивши його, міцно обняла донечку і запитала:
– А що це за промінчик спускається до мене iз сонечка?
– Це ти спустилася iз сонечка, як промінчик, щоб зігрівати теплом мене і
тата!
Мама ще міцніше обняла донечку і поцілувала її в щічку.
– Дякую, рідненька, мені ще ніхто не дарував такого чудового подарунка.
В цей день на вулиці була сильна злива. Великі дощові краплі гучно стукали
по даху будинку: кап, кап, кап ... Але маленькій Ганнусі було дуже радісно!
Вона дивилася на свою маму і їй здавалося, що мама – сонце, яке все
навколо зігріває свої теплом i сяйвом.
І раптом...стриб, стриб! – сонячний зайчик!
– Як ти сюди потрапив? – здивувалася Ганнуся, – Адже за вікном iде дощ!
Промінь світла стрибнув на плече дівчинки і прошепотів їй у саме вушко:
– Тому що сонечко, яке дає мені життя, живе в цьому будинку.
Сонячний зайчик дзвінко засміявся і стрибнув на плече мами.
– Я знала! Я знала! – заплескала в долоні дівчинка, – В нашому будинку теж

живе сонце!I це – моя мама!