Схотілося лисичці медом поласувати. То все вона саме м’ясне їсть, а солоденького — то й ні. «Піти,— каже,— до бджіл похазяйнувати». Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапу туди й засунула, щоб медку дістати. А бджоли того й не злюбили: як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку... Ех! вона як дремене тоді з пасіки! Втікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

— Ой божечку мій! який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!

Прибігла додому. Уся морда в неї розпухла, лежить вона. Лежала-лежала, думала-думала, а меду таки хочеться. «Піду,— думає,— до ведмедя! Впрошуся до нього жити — у нього меду багато».

Приходить.

— Ведмедику-братіку! що я тобі казатиму.

А той тільки мурчить. А лисичка:

— Та не мурчи-бо так страшно, ведмедику-братіку, а то я й злякаюся!.. Давай удвох жити: я тобі за господиню буду.

— Давай! — каже ведмідь.

Ото і почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива,— є і йому, і лисичці. Так тій усе меду хочеться!

— Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!

Нема чого робити,— приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер.

— Оце,— каже,— один виїмо, а другий на зиму заховаємо.

Їли-їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той другий вулик на горищі заховали, зими ждуть.

Ведмідь терпить, а лисичці кортить. Думає та й думає, як би його тим другим вуликом поласувати. Полізла б на горище, так ведмідь зараз спитається: чого? Лежала-лежала та й надумалася:     стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь і питається:

— Що то стукає?

— Та то стукають, мене в куми просять.

— Ну то й піди, а я засну.

Пішла вона, та зараз — на горище, та до того вулика та й наїлася скільки хотіла. Вертається, а ведмідь прокинувся:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Та Початочком.

— Яке чудне ім’я!

— От, яке піп дав! Чого там чудне?

— Ну гаразд!

Другого дня знову лежить лисичка та стук-стук хвостом об стіну.

А ведмідь питається:

— Що то стукає?

— Та то мене в куми кличуть.

— Ну то й піди, а я засну.

Пішла вона та знов до того вулика, та вже так ласувала, що мало що в ньому й зосталося. Вертається додому, ведмідь про кинувся та й питає:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Та Серединкою.

Ведмідь:

— Оце ж таки, які в твоїх хрещеників імена чудні!

А лисиця:

— Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудне, коли й свята Середа є?

— А може,— каже ведмідь.

Третього дня знову лисичка лежить та стук-стук хвостом об стіну.

Ведмідь прокинувся та й питає:

— Що воно все стукає та й стукає?

— Та то мене в куми кличуть.

— Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть! — каже ведмідь.

— Е, старий, бо мене люди люблять.

— Ну то йди!

Пішла вона, увесь мед виїла і вулика перекинула та й вилизала. Тоді прибігла в хату, лягла та й лежить. Ведмідь питає:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Та як же там! Перекинь та Вилижи!

— Оце ще! Такого імені ще й на світі не було!

— Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?

— Ну, нехай буде й так!

А через скільки часу зима прийшла. Ведмідь і каже:

— А треба б уже, стара, й медом поласувати.

Поліз на горище, коли ж вулик порожній.

— Лисичко-сестричко! Це ти виїла?

— Ні. не я!

— Ні, ти!

— А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я їла!

— А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла. Тепер же я тебе з’їм.

Та до неї, а вона від нього та в ліс — як дременула, то тільки її й бачили!