Зима ніжно обійняла землю останнім снігом і вмить заплакала краплями з
дахів хатинок. Сонце вже давно зустрічало весну своїми яскравими променями.
Незважаючи на те, що березень майже закінчувався, зима господарювала і
неохоче лишала своє ґаздування. Старенька хатина бабусі й дідуся виглядала з-
під очеретяного даху й позіхала відчиненими навстіж дверима. Підмальовані
очки-віконця радісно виблискували на сонці й наливалися небесною блакиттю.
Настуня поралася з дідом біля хати, а бабуся готувала обід. На подвір’ї
духмяніло пиріжками з квашеною капустою, дерунами та узваром. Раптом
дівчинка почула якийсь клекіт, начебто хтось навмисно цокав. Вона обернулася і
побачила на городі, що спускався до річки, білого птаха з чорномереживними
крилами. Пташина заглядала обережно у двір.
– Дідуууу, дідуууу... – ледь чутно промовила онука. – Діду, лелека...
Настуня не раз чула від бабусі легенди, казки, пісні про лелек. Тому вона
знала, що коли до оселі добрих і працьовитих людей прилітають ці дивовижні
птахи, то буде велике щастя і радість. Їх важливо не злякати і не образити.
Чорногузик вважається священним птахом, він оберігає домівку від біди і зла.
Дід Богдан мовчки взяв кіпу соломи і повільною ходою пішов ближче до птаха.
Він розтрусив солому, насипав по жмені кукурудзи з пшеницею та повернувся до
Настусі. Бузько з цікавістю спостерігав за дідом і одразу ж сміливо затанцював
стрункими довгими ногами у напрямку їжі. Вмить птах відчув себе як вдома і
почав насолоджуватися зерном після довгого й важкого перельоту на рідну
землю. Настуня хвилювалася, що пташина полетить далі й не залишиться біля
дідової й бабиної хати. Тим часом лелека вже хазяйновито походжав по
подвір’ю. Дід час не гаяв. Він витягнув старезне дерев’яне колесо від
батьківського воза. Настуся пошепки запитала у діда:
– Діду, що ти робиш?
– Зараз будемо нашому чорногузику допомагати хату будувати, – дід підбив
цвяхами колесо з усіх сторін, закріпив його мотузкою й поліз по драбині на дах.

– Обережно, дідусю! – дівчинка тримала міцно драбину маленькими
худорлявими ручками, аби дід не зваливсь. Лелека уважно спостерігав за
дійством, і коли колесо вмостилося на даху, а дід зліз по драбині на землю,
лелека злетів на дах і почав оглядати колесо та щось підправляти дзьобом.
Наче чекав дідової допомоги. За кілька днів хату прикрашало звите лелечине
гніздо. Бузько клекотів дзьобом, вистукував ним, закидав голівку назад на спину,
тріпотів крилами, підіймав, опускав їх, настовбурчував пір’ячко. Схоже було на
дивовижний танок. Настуня дуже раділа, бо вперше бачила лелеку так близько.
Якось вранці бабця Ганнуся мовила до сонної онуки:
– А йди-но, люба, винеси нашому Бузику сніданок.
Настунька взяла відерце з вареним картопляним шкарлупинням і вийшла на
подвір’я. Дівчинка почула веселе звичне цокання. Вона примружила очки, аби
добре розгледіти лелеку. Сонце її засліплювало. Та на стрісі хати у гнізді був
не лише Бузик. Він любляче розділив своє гніздо з лелечихою. Дівчинка
насипала лелечій родині поживний сніданок і милувалася пташиною парою.
Раптом дівча побачило татка, який, мов хлопчисько, забіг на подвір’я та
радісно вигукнув:
– Збирайся, доню! Час додому. Там тебе вже чекають мама з
новонародженим маленьким братиком.

Настуня щиро усміхалася і плакала від щастя…