Плавав лебідь на воді подад берегом; зігнувши шию, дивиться у воду. Пливла мимо нього щука, зупинилась і питає:

– Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає?

– А навіщо тобі знати?

– Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом доводиться задихатися без свіжого повітря.

– Я на зиу лечу звідси в теплий край та й живу там до весни.

– Візьми і мене з собою!—сказала щука.

– А чого ж, про мене—все одно, хочеш—так подамось разом, веселіш буде.

Почув їхню розмову рак і каже:

– Візьміть і мене!

– Ну так що ж, хочеш—одправляйсь і ти з нами; гуртом веселіше буде; діждемо осені, я вам тоді скажу, коли летіти.

  Лебідь, бач, думав, що як вони плавають у воді, то вміють і літать у повітрі.

  Минуло літо, настала осінь, лебідь каже:

– Ну, пора летіти у вирій, збирайтеся на завтра, після обіду рушимо в дорогу.

  Щука сказала ракові. Рак подумав і каже:

– А як же ми, сестро, будем на сухопутті жить без їжі?

Давай візьмемо з собою на дорогу харчів, щоб нам вистачило до теплого краю.

– А як же ми візьмем?—спитала щука.

– Та давай ми нагрузим харчами возок, впряжемось в нього і подамось. Запросимо і лебедя за компанію, він нам поможе, втрьох потягнем за собою харчі.

 Рак і щука добули воза, насукали з трави посторонків і чекають лебедя. На другий день прилетів лебідь і каже:

– Ну, ви тут готові?? А то я вже лечу!

– Готовіготові, тільки ти, будь ласкавий, поможи нам віз везти; давай ми всі троє впряжемось і подамося.

– Добре, чіпляйте посторонка мені за ногу.

Рак прив язав лебедя за ногу. Свого посторонка взяв у клешні, а щука за третього учепилась зубами.

– Ну, разом! Рушай!

Рак шарпнув назад, хвостиком замелькав, щука стрілою розігналась у воду, на глиб, а лебідь, замахавши крилами, рвонувсь угору; обірвались усі посторонки, не дали возові ходу. Хто з них бцв винен, а хто прав, цього ніхто не знав і судити їх ніхто не став. Тільки жаби добре насміялись і не мало дивувались, чого рак і щука не за своє діло брались.