У дворі приватного будинку зустрілися троє друзів. Не просто знайомих чи добрих приятелів, а найсправжнісіньких друзів. Одним із них був собака на ім’я Коннор, або Куня, як його ласкаво називали господарі. Другим був величезний білий сусідський кіт на ім’я Пломбір, якого хазяї ласкаво називали… так само - Пломбір. Третім другом, а точніше подругою, була миша, у якої не було хазяїв, і тому її ніяк не називали. Та якось друзі, порадившись, вирішили, що ім’я миші все ж таки потрібне і обрали його на власний розсуд. Сіра миша отримала поважне ім’я Мирослава, хоча друзі частіше звали її Миросею.

– Привіт, Конноре, - привітався Пломбір, - щось давненько я тебе не бачив у дворі, навіть почав хвилюватися.

– А я ще вночі чула, як ви з хазяїном приїхали на якійсь гучній машині, - повідомила Мирося.

– Так, ми з хазяїном повернулися вночі зі служби, - з гордістю мовив Коннор. – Я ж тепер не просто пес, а службовий собака Збройних сил України!

– Отакої! – здивовано вигукнув кіт Пломбір. – Так ти тепер охороняєш Збройні сили?

– Та ні, – з усмішкою відповів Коннор, – наші Збройні сили можуть не тільки самі себе захистити, а ще й усю нашу країну! Я служу у саперному підрозділі, тобто я – сапер!

– Якась дивна назва у тебе і у твого підрозділу, ви там щось сапаєте сапками? – запитала Мирося?

– От ти, Миросю, кумедна! Ну які ж в армії сапки? – засміявся Пломбір. - Навіть я, звичайний домашній кіт, знаю, що сапери – це люди, які працюють з вибухівкою. Я неодноразово бачив їх у телевізорі. Ви ж знаєте, що я дуже люблю дивитися телевізор, особливо після смачної вечері.

– Ти, Пломбіре, і правий, і не правий, – зауважив Коннор, – ми, сапери, і справді працюємо з вибуховими речовинами, проте справжніми саперами можуть бути не тільки люди. Я, наприклад, собака-сапер, а ще бувають коти – сапери, щури – сапери, і, навіть, роботи-сапери. Тут головне – навчитися знаходити приховані вибухові пристрої. Я довго навчався цієї справи, і тепер ми з хазяїном служимо в одному підрозділі. Він мене називає побратимом!

– А ми гадали, навіщо тебе у тій школі, до якої ти щоранку їздив з хазяїном, вчили розрізняти за запахом різноманітні речі! – згадала Мирося.

– Мене навчали саме для того, щоб я міг унюхати міну серед багатьох інших речей. Де я тільки їх, ці міни, не знаходив! Злі і підступні рашисти залишають вибухівку там, де вона може нашкодити найбільшій кількості людей.

– Слухай, Конноре, так це ж небезпечно! Виходить, що ти кожного дня ризикуєш своїм життям, коли знаходиш вибухівку? – занепокоївся кіт.

– Так, є трішки. Проте мене добре навчили і я точно знаю, як себе правильно поводити. А от ви, друзі мої, як і всі інші українці, повинні бути дуже обережними, особливо в тих місцях, де перебували рашисти. Не можна торкатися незнайомих предметів, особливо, якщо вони дивно і привабливо виглядають. Справжня міна може мати будь-яку форму, від звичайних каменя і коробки до кульки чи ананаса. Часто ворог маскує міни під іграшки або продукти харчування. А якщо побачили на вулиці підозрілий предмет – одразу сповістіть дорослих людей чи поліцію.

– Так а що ж мені тепер, нічого смачненького з вулиці принести не можна? – зойкнула миша.

– Миросю! Ти ж завжди казала, що їжі в будинку багато. Ну навіщо тобі її шукати ще й на вулиці? – здивувався Коннор.

– А я ще чув по телевізору, що не можна ходити у неперевірених саперами місцях: по канавах, серед кущів чи високої трави, - зазначив Пломбір.

– Так, правильно, – погодився собака, – там можуть бути міни-розтяжки. Це коли на шляху натягують непомітний тонкий дріт чи мотузку, що одним кінцем прив’язана до міни. Зачепиш таку – і міна спрацює. А ще там може лежати касетна міна. Такі міни прилітають на ворожих ракетах і розкидаються де завгодно. Вчора я знайшов дві такі: одну на даху сараю, а ще одну – у високій траві під деревом.

– Знаєш, Конноре, ти справжній герой! – сказала Мирося, – ти рятуєш усіх нас кожного дня!

– Миросю, це моя робота. Я ж тепер захисник України.

Друзі ще довго сиділи і розмовляли, аж доки не прийшов вечір і з будинку не пролунало:

– Кунююю! Додому! Час вечеряти-и-и!