– Ну й дива! – думала Улянка, дивлячись зранку у вікно.
Ще ввечері, коли вона лягала спати, нічого не було, а зараз увесь двір
був припорошений пухким білим снігом.
Улянка заворожено дивилася у вікно і ледь вірила своїм очам.
Аж тут невідомо звідки взялася маленька синичка і сіла на гілочку прямо
перед дівчинкою.
– Яка ж ти гарненька! – від захвату аж сплеснула рученятами Улянка і стала
уважно розглядати пташку. – Гарненька, але… – дівчинка раптом
посерйознішала, – чомусь-то дуже сумна…
Улянка озирнулася довкола, і її погляд зупинився на великій клітці, що
стояла в кутку. У клітці поважно походжав папуга Кеша і час від часу клював
зернятка проса, що траплялися йому під лапками.
– Авжеж! – тієї ж миті осяйнуло Улянку. – Ти така сумна, бо, мабуть,
голодна. Та це й не дивно. Взимку вам, диким птахам, доводиться сутужно,
адже немає ні комах, ні трави, якими ви харчуєтеся. Але я знаю, що треба
робити!

Улянка мерщій побігла до тата і розказала йому свій план. Після цього
вони разом змайстрували для синички годівничку, насипали в неї просо,
яке позичили в Кеші, і повісили на дереві навпроти свого вікна.
Коли Улянка з татом відійшли від годівнички, до неї відразу ж прилетіла
синичка і з задоволенням стала пригощатися. Коли пташка була вже сита,
вона змахнула крилами і полетіла, і того дня вже більше не поверталася.
Наступного ранку, щойно прокинувшись, Улянка знову кинулася до вікна. І
яким же було здивування дівчинки, коли замість однієї синички вона
побачила в своїй годівничці аж три пташки!
Синички жадібно клювали просо і вдячно поглядали у вікно.
– Ну й дива! – радісно заплескала в долоньки Улянка.
Відтоді пташки стали щодня прилітати до Улянчиної годівнички, і з кожним
разом їх ставало все більше.
– Ну й дива! – не переставала повторювати дівчинка і щиро тішилася, що

вона також причетна до тих див.