Якось ввечері маленьке лисенятко та його мама сиділи на дивані і
розглядали старий сімейний альбом.
– Ось це тато з дідусем на рибалці, – розповідала мама, гортаючи сторінки.
– Дивися, яку велику рибу зловили. А це бабуся на своєму городі. Саджає
картоплю.
– Яка ж вона смішна з лопатою та відром, – розсміялося лисенятко.
– А це ти вперше скуштував лимон, – прокоментувала наступне фото
мама.
– Дивися, як скривився...
– Ось так? – лисенятко зморщило носик, як на фотографії.
– Так, – ласкаво всміхнулася мама.
– А це хто? – запитало лисенятко і тицьнуло лапкою в альбом.
– І чому вони білі?
– Це наші далекі родичі, полярні лисиці, – відповіла мама. – Їх ще
називають песці.
– А де вони живуть? – поцікавилося лисенятко.
– Вони живуть там, де дуже холодно. Переважно в тундрі, – пояснила
мама.

– Це ж треба: у нас є родичі в тундрі! – захоплено сказало лисенятко.
– І не лише в тундрі, – всміхнулася мама. – А ще в горах, степах, на
островах…
– А в пустелі теж є? – нетерпляче перебило лисенятко.
– І в пустелі, – відповіла мама. – В Сахарі живе найменша лисиця в світі.
Вона називається фенек.
– Дивовижно! – від захвату аж скрикнуло лисенятко. – Виходить, що лисиці
є скрізь!
– Ну, майже скрізь, – всміхнулася мама і лагідно пригорнула до себе свого
маленького синочка. Потім вона перевела погляд на годинник і сказала: –
Оце ми з тобою засиділися. Вже давно час спати. Лисичка вклала синочка
в ліжечко, укрила його теплою ковдрою, побажала на добраніч і вимкнула
лампу.
Маленьке лисенятко заснуло дуже швидко, і всю ніч йому снилися його

численні далекі родичі.