У великому селі, у добрих господарів жили собі брати песики, Зівко і Сонько.

Мали вони теплі будки і триразове харчування щодня. Вдень вони зазвичай лежали на сонці біля своїх будок, спілкувались між собою і відпочивали. Вночі охороняли двір, перегавкуючись із сусідськими собаками. Якось сусідський пес розповів братам цікаву історію про те, що вночі, в лісі за селом, під найбільшим дубом з’являється стара чаклунка і виконує будь-які бажання. Замислились тоді брати – може і їм попросити щось у чаклунки? І що саме?

–    От якби ковбаси побільше давали, – замріяно сказав Зівко.

–    Та ні, за цим до чаклунки іти соромно. Потрібно просити щось більш суттєве, – відгукнувся Сонько. – От якби мати змогу без дозволу брати все, що забажаєш. Ковбасу – будь ласочка, кісточку – прошу, попити – а як же ж, тут воно! Оце я розумію, життя!

–    Та ну, хто ж це так живе? Такого щастя ніхто не має.

–    Чого ж? А господарі наші? Вони ж мають все: і їжа всіляка, і напої, а ходять – так і взагалі, де забажають і коли забажають.

–    Так, ти правий! Ось якби людьми стати!

–    Геніально! Ось це і попросимо у чаклунки!

Настала ніч. Брати дочекалися, коли господарі ляжуть спати і побігли до лісу.

Темні хащі  відкрили для них свої обійми.

–    Може не підемо? – запитав пес Зівко.

–    Якщо вже прийшли, то потрібно йти до кінця.

І вони крадькома увійшли до темряви лісу. Чорні дерева на тлі нічного зоряного неба виглядали моторошно. Сови гукали, щось невидиме шаруділо в траві – просто жах!

–    Як ти гадаєш, ще далеко до того дуба йти? У темряві нічогісінько не видно, - запитав Сонько.

Аж раптом:

–    Стійте! Зупиніться! Чого бажаєте? – почувся хрипкий голос старої жінки.

Брати завмерли на місці.

–    Ми бажаємо стати людьми! – хоробро, але тремтячи усім тілом, крикнув Зівко.

–    Ви впевнені?! – захрипіла чаклунка.

–    Так, – прошепотів Сонько.

–    Ну, от і добре. Йдіть собі.

Брати стрімголов побігли додому. А коли опинились у своєму дворі – хутко кинулися до своїх будок.

–    А-а-а-а-а!!!! – почувся крик їхньої хазяйки. Вона саме вийшла у двір. – Якісь ненормальні намагаються до собачих будок влізти-и-и-и!

Вибіг хазяїн, не забувши про всяк випадок прихопити рушницю.

–    Гав! – спробував вимовити Сонько, але це в нього вийшло якось неприродно, не по-собачому.

–    Ми тепер люди! – спочатку зрадів Зівко, але вже за мить заскиглив. – Що ж нам тепер робити?

–    Ану, тягни їх сюди! – крикнув сусід, який теж прибіг на галас. Коли Зівко і Сонько з’явились перед очима – всі здивовано перезирнулися. Перед ними стояли двоє підлітків, років по п’ятнадцять.

–    Так це ж діти! І які брудні! Напевно, з ними сталося щось жахливе! Дивіться, які вони перелякані. Навіть розмовляти не спроможні. І де їхній одяг? Їх пограбували? – зауважив хазяїн.

–    Звідки ж ви тут, бідненькі мої? – ледь стримуючи сльози запитала хазяйка. – Ви, напевно, сироти! – вигукнула вона, вже не стримуючи сліз. – Проходьте в дім, умийтеся, я вас нагодую і дам вам одяг.

–    Ну добре, завтра вирішимо, що з вами робити, – сказав хазяїн і теж увійшов до будинку.

–    Це ж треба! – похитав головою сусід та пішов собі далі спати.

Так Сонько і Зівко почали людське життя. Перше, що вони помітили, це те, що ковбаси у хазяїв вдосталь.

–    Ти ба! – сказав Зівко Соньку. – А ми боялися.

–    Нічого, тепер від’їмося! – відповів той.

Спочатку все було гаразд. Братів любили, жаліли, весь час годували. Але з часом, коли хазяйка вирішила, що хлопці одужали, їх почали завалювати роботою. Родина виявилася працьовитою, всі працювали багато, тому доводилося допомагати: і до лісу за дровами поїдь, і корівку випаси, і кабанчика нагодуй, і хлів відремонтуй....

–    Так ось як ковбаса дістається. Тепер зрозуміло, чому нам її нечасто давали.

Але праця – це було не найгірше. Найгірше почалося восени. Останньою краплею, що переповнила глечик собачого терпіння, стало навчання у школі.

–    Ну все, терпів я варені овочі, терпів навіть цибулю! Терпів жахливу працю, незручний одяг, незручну людську мову, ковдру, виделки і ложки, чашки! А ще я терпів те, що вони викидають кістки, і їхні правила поведінки і ввічливості! Я намагався все робити як всі. Але навчання!!! Вибачте, шановні, але я так жити не хочу! Мені подобалося моє собаче життя і я хочу його повернути! – прокричав Сонько.

–    Я теж хочу бути собакою! – прокричав Зівко.

Настала ніч. Брати впевнено, без остраху, увійшли у темні обійми лісу. Їх вже не лякали сови, невидимки у траві і жахливі силуети дерев.

–    Ви знову прийшли? – почувся знайомий голос. – Що, вже набулися людьми? Мабуть хочете знову бути собаками?

–    Так! Так! – в один голос закричали Зівко з Соньком. – Поверни нам наше собаче життя! Ми дуже тебе просимо!

–  Ну добре. Повертаю. Та тепер будете знати, що тим, ким ми народжуємось – тим нам бути найліпше. І ніколи не приміряйте на себе чужу шкіру!!!